Видатний сумоїст, легенда Японії, володар 32 імператорських кубків. Він мав мільйони фанатів, проте мало хто з них здогадувався, що у їхнього кумира – українське коріння. Тайхо Кокі (справжнє ім’я Ная, а українською Іван Боришко) народився 29 травня 1940 року. Його батько, Маркіян Боришко, виходець із Полтавської губернії. Разом із батьками в пошуках кращої долі потрапив до Сахаліну. Минуло чимало часу, і Маркіян познайомився з продавчинею ткацької крамниці. Вона була японкою, а звали її Кійо Ная. Дівчина потрапила до Сахаліну через сварку з батьками, простіше кажучи – втекла від них.
Трошки історії
У 1928 році Боришко одружився з Кійо, родина займалася господарством, у них була ферма, пекарня, розводили для продажу чорнобурок (чорні лисиці). У пари народилося четверо дітей, троє синів й одна донька.
У роки Другої світової Японія ставилася до іноземців украй непоблажливо, тому 1943-го Маркіяна Боришка запідозрили в шпигунстві на користь ворожих до Японії країн. Його відправили до слов’янської резервації Мікінай і розлучили з родиною. Та в 1945 році стався остаточний розрив – Радянський Союз окупував Сахалін. Дружина Маркіяна з дітьми була змушена тікати на інші Японські острови, а його самого радянська влада не випустила з Сахаліну, більше вони ніколи не бачилися.
Кійо вирішила повернутися до батьків, але прихистку не знайшла. Вони відмовилися від доньки через її шлюб із “росіянином” та ще й шпигуном. Жінці довелося самій влаштовувати своє життя. Маркіян у цей час працював перекладачем японської в радянській контррозвідці, та вже в 1949-му його заґратували на 10 років за буцімто антирадянську діяльність.
Кійо перебивалася підробітками, щоби прогодувати дітей.
Іван, а точніше вже Ная, таким було його тепер ім’я, що означає “щастя та радість”, разом із мамою продавав на базарі боби. Ще з підліткового віку став цікавитися сумо, а в 16 отримав запрошення на заняття з цього виду спорту.
Спочатку хлопець важив усього 75 кілограмів, що для сумо замало, тому доводилося долати суперників технікою. Невдовзі, завдяки спеціальному харчуванню, вага хлопця збільшилася на 60 кілограмів. Унаслідок вмілого поєднання техніки й сили сумоїст став майже непереможним.
1959 року отримав псевдонім Тайхо (у перекладі з японської приблизно означає “великий фенікс”). Уже наступного року він увійшов до макууті – найвищої з шести професійних ліг сумо – і виборов перший Імператорський кубок.
У 1960 році Тайхо перейшов до вищого ешелону японської професійної ліги сумо (макіноуті), і тоді ж отримав приз за техніку боротьби. Це був саме той рік, коли його батько, Маркіян, помер від запалення легень у Южно-Сахалінську, так і не дізнавшись, що його Іван досяг чималого успіху та став справжньою зіркою. За рік Кокі отримав звання йокодзуна – найвищий титул борця сумо. І це стало справжньою сенсацією, бо ще ніхто у 21 рік так високо не злітав.
Ще один тріумф спортсмена – абсолютна перемога без поразок на 8 турнірах. Це досягнення ніхто не міг перевершити протягом кількох десятиліть. У 1968-му Тайхо провів 46 боїв, 45 (поспіль) з яких беззаперечні перемоги, лише останньому суперникові посміхнулася удача. Але виявилося все не так просто, адже в газетах з’явилися фото з цього поєдинку, на яких було видно, що ноги обидвох сумоїстів були за межами майданчика. Здійнявся галас і сумніви щодо рішення суддів. Тоді вирішили передивитися на відеоповторі цей момент, і дійшли висновку, що переміг саме Тайхо, а не суперник. Глядачі назвали цей інцидент “помилкою століття”.
Двічі Тайхо отримував спеціальний приз за бойовий дух та один раз – за досконалу техніку. Він залишається єдиним в історії спортсменом, який перемагав в макууті (вищий, сильніший дивізіон професійного сумо) 12 разів, щороку за час свого перебування в лізі.
Та найвидатнішим здобутком спортсмена стали 32 Імператорські кубки.
Лише Тійонофудзі Міцугу зміг наблизитися до цього рекорду, завоювавши 31 нагороду.
Після завершення спортивної кар’єри став тренером, проте його здобутки були на цій посаді не такими видатними. Як володар тренерської ліцензії Тайхо входив до Асоціації сумо. У 1978 був обраний до Ради директорів Асоціації, членом якого був понад 15 років. До 1994 був відповідальним за проведення регіональних турнірів, потім очолював підготовчу школу сумоторі. У 2005 вийшов у відставку й обійняв почесну посаду Директора музею сумо в Токіо. У 2009-му він став першим в історії сумоторі, нагородженим японським орденом Культури.
У 2002 році Тайхо відвідав Україну, а в 2011-му, під час візиту до Японії президента України був нагороджений українським орденом “За заслуги” III ступеня.
Життя видатного спортсмена обірвалося 19 січня 2013 року.