Хто він — великий поет чи пристосуванець? На хвилі відмови від усього радянського в українському суспільстві гостро постало питання: як сприймати Павла Тичину? Актори “Даху” — Ігор Димов, Софія Баскакова та Володимир Руденко — вирішили знайти відповідь на це запитання. Вони вивчали його творчість понад рік і тепер готові представити своє бачення постаті поета у виставі “Тичина: Феномен доби”. Прем’єра відбулася у червні, тепер виступ відбудеться ще 27 серпня у кіностудії Довженка Києві.
Напередодні вистави Суспільне Культура поспілкувалося з акторами та дізналося, ким для них є Тичина, що їм відгукується в його віршах та якою буде вистава.
Чому для вистави обрали постать Павла Тичини?
Ігор Димов: Тичина був обраний тому, що це яскравий приклад руху й еволюції, розвитку особистості. Він жив у період, коли люди були під різними ідеологічними впливами, і Тичина дуже добре відображав усі ці ідеологічні перипетії. Якщо подивитися, як змінюється його поезія від раннього до пізнього періоду, то помічаємо, що його особистість теж постійно трансформувалася. Мені здається, це дуже добре відображає те, що взагалі відбувалося з Україною в ті часи. А також це дуже хороший маркер для того, щоб спробувати зрозуміти, в якій ми точці зараз, що зараз відбувається з Україною.
Софія Баскакова: Тичина — неоднозначний персонаж, бо зараз існує дві полярні думки щодо нього. Перша — все можна простити, друга — все можна перекреслити, бо Тичина “продався”. Оце “продався” звідки взялося? Хтось просто сказав, а всі підхопили. Люди, які дійсно розбираються в темі, наприклад співробітники музею Тичини, вони не говорять, що він “продався”. Наш інтерес був у тому, аби розібратися, що реально сталося з Тичиною. І вже протягом того, як ми розбирались, почало відкриватись те, про що розповів Ігор. Нам було цікаво, який Тичина насправді. Бо те, що він був геніальним поетом і пророком, — це факт. Але нами рухала цікавість до процесу його змін і до того, що з ним було в реальності.
Володимир Руденко: Наша перша робота з режисером, вчителем Клімом (Володимир Клименко — режисер, драматург та сценарист, — ред.) була по віршах Стуса. Вивчаючи його творчість, ми наштовхнулися на “Феномен доби” — літературну працю з розбором творчого шляху Павла Тичини. Молодий його період, перші три збірки приходяться на такий жахливий час, коли для української державності, для суспільства і для нього як для людини постають складні запитання: “А що далі? Як далі рухатися?” Це — питання вибору. Я не знаю, як би поводився в такій ситуації, тому не можу його засуджувати і казати, що він продався чи не продався. Тоді була страшна і жорстока реальність.
Ігор Димов: Тичина — це одна з табуйованих тем у нашому суспільстві. Ми звикли все сприймати поверхнево. Ось геніальний поет, “Сонячні кларнети”, але якщо подивитися глибше, то там можна побачити багато інших його сторін.
Володимир Руденко: У його третій збірці “Плуг” від відомих “Сонячних кларнетів” вже нічого не залишилося. Це період Першої світової та громадянської війн (1917–1921 роки — ред.), коли Київ постійно переходив з рук у руки. Людина в цьому живе — бачить, відчуває і вбирає в себе весь цей жах. Так само як і зараз багато з людей.
Таїсія Друзенко (менеджерка театру “Дах”): Сучасна культура скасування — кенселінг, як її англійською називають, — дуже небезпечна. Ми бачимо, як багато на Заході скасовують людей через якісь маленькі провини або висловлювання. Є більші проблеми, наприклад сексуальні злочини, і за це скасовувати нормально. Але іноді це дуже великий людський вихор емоцій, не підтверджений жодною логікою, і він дуже схожий на радянські репресії, які були державною політикою скасування, тільки більш жорстокою.
Те, що ми наразі намагаємось проводити декомунізацію, — це добре, але вона непродумана і доволі популістськи зроблена: всі зірочки, серпи-молоти зняти, все старе зруйнувати. Але чим ми тоді кращі за більшовиків, які робили абсолютно так само? Які просто стирали всю попередню історію і створювали все з нуля? Коли ми забуваємо, що було до, ми не можемо творити те, що буде після. Коли все починається з нуля, немає тяглості історії та культури з усіма її помилками і неправильностями. Дійсно багато людей проти Тичини зараз, і через це ми не знаємо, як його будуть сприймати післязавтра чи через рік. А проте він підіймає надзвичайно актуальні теми, його вірші написані ніби сьогодні.
Ігор Димов: На прикладі аналізу Тичини й того, як суспільство ставиться до нього, можна усвідомити, на мою суб’єктивну думку, що українці не готові зрозуміти свої помилки. І зазирнути не тільки у вчорашній день, а ще й в сьогоднішній. Чи вистачає в нас сміливості подивитися всередину себе й поставити питання самому собі?
Володимир Руденко: Де я зараз? Що я роблю? Яке майбутнє на нас як на суспільство чекає?
Софія Баскакова: Поети дуже влучно ставлять такі запитання, тому робота з поезією така важлива. От, наприклад, у нас є пісня, яка буде вперше звучати на виставі 27 серпня: “Чого замість човна пускали плота, жахаючись того, що зветься Суть?” Якщо подивитися на шлях нашої країни з 1991 року — то що ми робимо зараз? Що продовжуємо пускати: човни чи плоти? І коли нарешті ми перестанемо пускати плоти, а почнемо робити якісно, чесно, без хитрості?
Чому, на вашу думку, Тичину можна вважати феноменом своєї доби?
Ігор Димов: Він казав правду. Реально та безкомпромісно описував дійсність, у якій жив.
Володимир Руденко: До певного часу, поки його дійсністю не стала радянщина. І там потрібно було вибирати: або його життя й життя його родини, або рубати правду-матку. І він був вимушений підлаштуватися під соцреалізм. Коли я читаю його вірші радянської епохи, то не бачу в них суті. Але це така форма, в яку треба було викрутитися, вкластися, щоб не погіршити своє становище. І десь там, серед цього соцреалізму, ти знаходиш два-чотири рядки, які безпощадно описують дійсність. І ти думаєш: “Вау, це ж треба мати дар, аби так викрутити і попри все вкласти якийсь сенс у цей вірш”. А в якихось поезіях цього не відбувається. І ти розумієш, що це жива людина зі своїми викликами й долею. Тоді й розкривається цей феномен: що зовнішні обставини можуть зробити з людиною, які внутрішні рішення вона ухвалює, в якому стані опиняється і чи може вона потім з нього вийти.
Софія Баскакова: Цей феномен, коли з людиною щось трапляється через зовнішні обставини, ми можемо побачити й зараз. Нам потрібно постійно перевіряти себе і питати: “Що зі мною творять обставини? На кого я перетворююся?” На прикладі Тичини ми бачимо таку історію, і хоч зараз все по-іншому, насправді ми в дуже подібних обставинах.
Чи змінилося у вас ставлення до Павла Тичини завдяки роботі над виставою?
Софія Баскакова: Воно з’явилося. У нашого суспільства є такий нюанс: десь щось почув і вже маєш своє ставлення, навіть можеш на фейсбуці написати про це пост. І це теж про плоти. Бо коли ми будуємо човни, то якщо хочемо про щось говорити — маємо в цьому розібратися.
Ігор Димов: Це так, як і з Шевченком: всі його цитують, але мало розуміють. Його канонізували і тим самим вбили. А канонізували його, до речі, “совєти”.
Володимир Руденко: Щоб ми перестали чути ті виклики і незручні для нас запитання, які він ставить у своїй поезії.
Ігор Димов: Але якби Шевченко жив у наш час, він був би аутсайдером і маргіналом. Так само як і Стус. Якби він жив у наш час, його б хейтили та сприймали як ворожий антиукраїнський елемент. А оскільки він канонізований і давно не живий, ми читаємо його творчість як абстрактну поезію.
Володимир Руденко: З цього витікає ще один міф. У нашому суспільстві найчастіше героєм може стати тільки мертва людина. Мертві не запитають: “А що відбувається?”. Тому дуже зручно робити героїв з тих, хто вже не з нами: бо все, що вони написали, можна перекручувати і цитувати так, як потрібно.
Софія Баскакова: Це якесь нездорове бажання робити героїв із мертвих. Мені здається, це теж одна з причин наших проблем. Тому що бажати треба живих геніїв, живих героїв і вміти поважати їх, поки вони живі.
Що ми сьогодні можемо взяти для себе з життя та творчості Тичини?
Софія Баскакова: Мені здається, що для кожної людини творчість Тичини буде своїм викликом і матиме своє потрапляння. От у нас є пісня з рядком: “Воля — серце в грудях”. Тобто воля — це мати відкрите серце, що кровоточить, бо сприймає біль реальності так, як є. І поет має казати, як є. Тичина так і говорив, наприклад у своїх збірках “Плуг”, “Замість сонетів і октав”.
Я вчуся в Тичини того, як сприймати все, що відбувається, з відкритим серцем, бачити все це, не ховатися. І більш того — не тільки бачити, а ще й описувати цю реальність, говорити про неї. Бо в нашому суспільстві недостатньо рефлексії на те, про що не хочеться говорити, про темні сторони життя. Але про це також треба говорити. Як на мене, це і є завдання мистецтва, особливо сьогодні.
Як обирали вірші для вистави?
Ігор Димов: Подобається — робимо.
Володимир Руденко: Або не розуміємо — все одно робимо. Хоч деякі вірші з радянського періоду ми не хотіли брати. Але без цього неможливо було б повністю зрозуміти, що це за людина і чому вона вчиняла так чи інакше.
Софія Баскакова: У кожному вірші має бути щось, що дзвенить зараз. Що відгукується сьогодні.
Ігор Димов: Мій вчитель колись сказав: “Не читайте історію, читайте поезію. Там більше правди, ніж у книжках з історії”. Але проблема в тому, що ми читаємо поезію як якусь абстракцію, набір слів. Чому багато хто каже, що у нього проблеми з поезією? Бо ми не можемо себе туди помістити. Я теж не розумію поезію до того моменту, поки не поміщу себе в те, що там відбувається. І тоді я починаю розуміти: “Ага, це не просто слова, не просто чувак десь там в трусах на балконі написав”. Може, і в трусах на балконі. Але штука в тому, що коли він в трусах на балконі писав про те, що лежить розстріляна людина з пів фунта хліба в руках, а поруч із нею лежить її дитина, відкривається зовсім інша реальність. Поет це бачив на власні очі. Якщо читати вірші не як щось абстрактне, то тоді вони постають реальним відбитком правдивого переживання.
Володимир Руденко: На уроках літератури в школі відбувається міфологізація. Поети постають героями, жителями Олімпу, до яких не дотягнутися. І, відповідно, кажуть вони про щось таке велике і неймовірне, що я своїм хлопським розумом ніяк не осягну. Ти читаєш, нічого не розумієш, і одразу з’являється дистанція. А коли ти усвідомлюєш, що це звичайна людина, така сама, як і ти, сприйняття одразу змінюється. Тоді я відкриваю вірш і думаю: “Якби це писав я?” Я ставлю собі ті ж запитання, які ставить поет. І без нього я би в себе таке не запитав. Коли ти ставиш себе на місце поета, дистанція зникає. Тоді відчуваєш, що все написане — це про сьогодні.
Чи складно було покласти вірші Павла Тичини на ноти? Чи треба було їх якось змінювати?
Ігор Димов: Це все було не складно. Найскладнішим було домовитися між собою, як ми працюємо і куди ми рухаємося.
Володимир Руденко: У кожного є якісь таланти й обдарування, а в купі вони одне одного примножують. Але потрібно було зрозуміти: для чого ми це робимо? Яка мета попереду?
Софія Баскакова: Ми робили все за технологією, яку нам дав наш вчитель Клім під час роботи над виставою про Стуса. Основне наше завдання: знайти мелодію, зрозуміти, в якому стилі має бути пісня, аби вона максимально розкрила текст і сенс, який у нього закладений. Завдання нашого тріо — розкрити вірші музично й образно. Зробити це так, щоб люди, які читали ці вірші й не розуміли, під час вистави почули їх і такі: “Ааа, так он воно про що”. Вірші мають увійти в людину, як якісь мантрові речі, вона має піти з цими віршами у голові.
Якими будуть костюми і декорації для вистави?
Софія Баскакова: Їх немає. Ми спробували зробити їх, але стало зрозуміло, що вони не потрібні. Бо тоді ми йдемо від суті.
Володимир Руденко: Якщо ти там щось вигадуєш, то ти за цим ховаєшся. Має бути голий зміст. А оце все гарненьке закриває його.
Софія Баскакова: І ми теж насправді потрапили в цю пастку. Зробили плота. Зараз це реконструюємо.
Ігор Димов: Тепер робимо човен. Клім сказав, що Вісконті (Лукіно Вісконті — італійський режисер театру та кіно — ред.) вмів робити красиво. Щоб у красоті був зміст. Ми не Вісконті. Ми це не вміємо робити. Ми вміємо робити пісні. І будемо робити пісні.
За матеріалами Суспільне Культура