Михайло Булгаков Блекота москвинська

Михаїл Булгаков. Про творця москвинського шовінізму.

Ким українці є на власній землі?

Автохтонами, що дає право оголосити себе господарями теренів, на яких ми постали як етнічно-ментальна спільнота чи об`єктом змагу сторонніх потуг та предметом чужої політики? Роздуми над причинами незаздрісного стану, в якому Україна опинилася нині, засвідчили помилковість визначених «середньостатистичним виборцем» пріоритетів. Журюсь, але матеріальне і дочасне в ієрархії вартостей було поставленим вище, аніж національне, духовне та відвічне і довічне. Замість праці на ниві утвердження незалежності, відродження власної культури та повернення до рідного, загал змусили перейнятися гоном за зиском та облаштуванням побуту. Витворені в часи бездержавності й безальтернативності окупаційним режимом примітивні стереотипи і кліше донині продовжують труїти душі. Акт проголошення незалежності не спричинив ментального зламу й не знищив чужинську атрибутику в публічному просторі. Прогнила стара система й толерація нав`язаних фальшивих лекал є проявом слабості та запобіганням перед зухвалим злом і свавільним беззаконням.

Прикриваючись маскою лібералізму та демократії й продовжуючи експлуатувати витворений беззаконним авторитарним режимом нівелюючий національну окремішність інтернаціоналізм, постколоніальна, постокупаційна та посткомуністична адміністрація продовжувала руйнувати долі, мораль й економіку. Нинішнє зло жонглює фальшивою личиною покривджених, але за першої ж нагоди вишкіриться скривавленими зубами і кинеться на кожного, хто наважився назвати речі власними іменами й закликати до справедливості.

Хижий, жорстокий і злодійкуватий солдафон армії Росіянської Федерації, котрий вбивав і ґвалтував, насправді нічим не гірший від ідеологів вищості слов`янізованого угро-фінсько-татарського конгломерату над рештою людства. Українське суспільство спромоглось зненавидіти вбивць, котрі керуючись ідеями євразійства, вірвавшись в містечка і села, влаштували звірячу масакру кожному, хто потрапив на очі, але творці брутального шовінізму, до числа яких належить й опійний наркоман Михаїл Булгаков, в Україні залишаються в пошані. Прикро, та оціночні судження й розуміння посталого стану речей настільки спотворені й відірвані від реальності, що загал поклоняється штучно презентабельному маніяку з холодним цинічним прорахунком, й помилково бачить ворога виключно у виконавцях.

Справа переведення народу зі стану аморфного етносу у стан структурованої нації зобов`язує позбутися неприродного деформаційного шаблону, здійснити очищення від духовної отрути й праці на ниві побудови національної держави. Чим (свідомо наголошую, не ким, а чим) для українців є штучно возведений в ранг «світоча світової культури» згаданий борзописець? Здійнятий невігласами галас довкола здорової ініціативи очистити український літературно-культурний простір та топономіку від одного з творців москвинської блекоти унеможливлюють донесення до загалу мудрих думок ініціаторів. Але зло не вічне, а свавілля новітніх ординців зобов`язує до принциповості.

Старше покоління постсав`єтського простору (але чого гріха таїти, молодь (нехай і дещо в менших пропорціях) й особи середнього віку також) звикли сприймати будь-який опублікований або оприлюднений телебаченням матеріал як доконаний факт. Вкрай низький відсоток обтяжується аналізом інформації, перевіркою джерел, розмежуванням фактів та персональних суджень. Обмеженість знань спричиняє віру почутому, побаченому, а можливо завдячуючи безальтернативному нав`язуванню і прочитаному. Надмірне рекламування псевдокультури поневолювачів унеможливлює пізнання власного.

Прагнучи врятуватись від логічних і справедливих в суті, але неприємних і незручних запитань, паразитуюча на коштах українських платників податків дирекція київського «літературно-меморіального музею Булгакова» нині заходилась акцентувати його нібито антикомуністичний світогляд, викладений в кількох оповіданнях й романах, але продовжує замовчувати (а в разі запитань із посиланнями нещиро згладжувати) звірячу ненависть до України й українців. Ба більше: знайшлись й такі, хто факт народження й становлення дегенеративного світогляду у вузькому колі нічим не поєднаних з київським минулим займанців проголосили підставою для пихи й зарахунку до української москвомовної спадщини.

Вгамуйтесь, юродиві.

З`ява на світ в родині зумисне оселених на освяченій Андрієм Первозванним землі приблуд з Орловської губернії (батько Михаїла Афанасій був бюрократом-держслужбовцем, цензор за посадою) жодним чином не дає підстав вбачати в ньому свого, й не робить нікчемну особу гідною вшанування, а тим паче поклоніння. Аналогічно помилковою є й спроба зарахувати аморального перелюбника (після церковного вінчання розірвав шлюб) до числа культурного прошарку. Примітивна байка про антикомуністичні (та зрештою, яке то має значення?) переконання уможливила постання так само далекої від дійсності віри в заборону його нікчемного імені в часи існування сатанинської «імперії зла», котру нині силоміць прагнуть відродити викохані булгаківською писаниною кремлівські імперіалісти.

Розумію, що згадуючи назви псевдолітературних «продуктів» та брехливо-упереджено змальовані Булгаковим події, чиню чорну справу рекламування вилоненої ним отрути. Але необхідність розв’язання посталих викликів потребує пізнання і розуміння першопричин. Інакше все зведеться до вічної боротьби з наслідками споживання інформаційного негативу. Прагнення українців повернути національну церкву котра б, керуючись Божими Заповідями й слугуючи вірним здійснювала покладену на неї Творцем місію, рівно як й військові урочистості на Софіївській площі (1918-ий рік) в романі Булгакова «Біла Гвардія» подається в карикатурно-зневажливих тонах.

Нащадок андрофагів насміхається з потуг ним-же поневолених.

Історія засвідчила відверто антилюдську суть москвинської імперії часів свавілля родини Романових, і факт долучення Булгакова до збройної формації, котра стала на її захист, є доказом сповідування націєвбивчих бачень. Спроби поділити і розрізнити більшовизм від монархізму в контексті ставлення до українства є взагалі поза межами здорового глузду і моралі. Імперці (до числа яких належав і володар суїцидальних схильностей Булгаков) цілковито відмовляли українцям в праві на існування, а їхні опоненти вимагали «пролетарської єдності», без якої про незалежність України не могло бути і мови. «Герої» писанини Булгакова, як і він, є етнічними москвинами, і їхніми вустами та діями фіксується сповідувана зневага до тогочасних репрезентантів національно-визвольного руху (гетьмана Скоропадського, Симона Петлюри, якому пророкується погибель, Петра Болбочана, нареченого в п`єсі «Дні Турбіних» Болботуном), воїнів, котрі стали на захист Батьківщини.

Тяжко зрозуміти, з якого дива українці повинні погоджуватись з правом на життя цинічного оббріхування й упередженого трактування подій часів 1917-21 років прийшлим на нашу землю супроти волі наших предків? Дійові особи «Білої Гвардії» малюють на українців карикатури, лають природній процес повернення до рідного, зневажають традиції і мову. Нині, посилаючись на практиковане (а можливо і започатковане) Булгаковим насміхання над голінням маківки з залишком чуба, новітні українофоби повторюють як мантру його дурнуваті кпини про «хвости на головах». Приписуючи окупантам інтелігентність (родина Турбіних) Булгаков брехливо сатанізує український визвольний рух зокрема й прагнення українців жити власним національним життям в цілому. Не дивно, що вустами персонажів роману він називає українську мову «гнусним язиком».

Попри формально антибільшовицьке спрямування «Білої Гвардії», комуністична цензура не поспішала викинути її на смітник. У вересні 1926-го «Дні Турбіних» отримують дозвіл на сценічну постановку (червонозоряна цензура виявилась поблажливою до сина колеги часів царату), самого Булгакова в 1934-му році прийняли до Спілки савєцьких письменників (до речі, він обожнював Сталіна), згаданий роман спокійно перевидали в часи брєжнєвщини (1966-ий рік), а в 70-их роках вже минулого століття (період буйного розквіту соціалістичного будівництва) за його писаниною екранізували художні фільми «Біг» та «Дні Турбіних». Тиражуючи блекоту, комуністична номенклатура не вбачала в змісті й термінах проявів приниження національної гідності, на яку нині регулярно посилаються справедливо критиковані адепти «величі Москви як третього Риму». Зрештою, переказ варнякання в колі нікчемної кацапської родини (праобразом Турбіних є Булгакови) нічого спільного з антикомуністичною спрямованістю не має.

Мусимо усвідомити: принципової різниці між монархічним імперіалізмом й більшовицьким інтернаціоналізмом ніколи не було.

Світогляд сповідників поділу світу на «великі історичні народи й малі етнографічні скупчення» є злочинним і людовбивчим, тож підлягає цілковитому поборенню і викоріненню. Але про яку справедливість може йти мова, коли на державному рівні вшановується звіряча ненависть окупанта до України й українців? Згаданий «літературно-меморіальний музей Булгакова» в Києві тому незаперечний доказ. Знайомі з його «творчістю» напевно закинуть, що українофобські вислови й погляди присутні хіба-що в «Білій Гвардії» та кількох маловідомих і примітивних оповіданнях («Город Киев»). Але хіба і цього мало? Виходець з родини некликаних в окуповану Україну чужинців лає її господарів. Достатньо, аби чітко і недвозначно оцінити бузувірство.

Кожен прозовий твір, рівно як і поезія, орієнтуються на свого читача.

Візуалізація художніх творів полегшує донесення до загалу змісту, й водночас нерідко спримітизовує (в кращому разі спрощує) авторський задум. В останні роки комуністичної імперії, пригодовані компартійним Політбюро московські кінематографи екранізували булгаківське «Собаче серце», чим зачарували злюмпенізовану біомасу, але суттєво високохудожніші твори українських письменників тогочасся (Валеріан Підмогильний «Місто», «Невеличка драма», Дмитра Донцова «Київ 1918», закатованого царською жандармерією Архипа Тесленка, Юрія Клена «Пригоди архангела Михаїла», Володимира Винниченка та ін.) залишились поза увагою. Підлий засіб викрив мету. Знання дарують здатну розвиватися і творити силу, тож Москва (байдуже, комуністична чи монархічна) переймалась домінуванням в усьому, й прагнула аби уява про Київ початку минулого століття базувалась на огидній деструктивній блекоті, а не щирому свідченні самовидців. За таких умов єдиним засобом захисту українців є обмеження доступу ворожої інформації.

Ситуація, за якої звужено права й можливості автохтонів на користь окупантів (цілеспрямовано створена духовно-культурна резервація), є руйнацією особистості та замахом на існування цілого народу. Життя набуває сенсу в прагненні змінити довкілля на краще. Майбутнє не постане ні з чого самостійно, тож справа торування до нього шляху покладається на кожного українця. Чи багатьом відомо, що в колишньому житловому будинку за адресою м. Київ, Андріївський узвіз 13, котрий ще в 1989-му році (в часи окупації) на догоду асиміляторській політичній кон`юктурі зарезервували під вже згаданий «літературно-меморіальний музей», ще до петроградських революцій 1917-го року, мешкала шляхетна родина українських митців Кошиців?

Булгаков музей
Булгаков дім-музей м. Київ, Андріївський узвіз 13,

Впевнений: КГБістська верхівка й компартійні посадовці були поінформованими, а надання переваги хамовитому носію паразитичної моралі над українським митцем було не випадковим. Це злочинна політика, мета якої знищення українства як такого. Ніхто не давав права замовчувати, а тим паче виправдовувати кривду, біль, гріх і злочин. Зневажені свавіллям мають право бути почутими, а влада зобов`язана усунути несправедливість. Невідворотній процес повернення до рідного, який є наслідком масштабних пертурбацій викликаних війною, вже змінив світосприйняття значного прошарку українців. А справа вкладу композитора, етнографа і диригента Олександра Кошиця в збагачення української культури донині недооцінена.

Ставлення до Булгакова унаочнює розуміння української історії.

Новітні ідеологи «величі москвинського світу» прагнуть нав`язати думку, що він єдиний правдоподібно змалював Київ періоду нашого «відродження нації». Ця теза не відповідає дійсності. Золотоверхий зажди був українським. Навіть в часи хижої імперської окупації він не окацапився остаточно, як в це вірують шанувальники «Мішки Венеролога» (саме так охрестили лікаря за освітою і фахом Булгакова знайомі сучасники). Процвітаючий у мистецтві брехати розбещений індивид творив міт про місто над Дніпром, котрий суттєво відрізнявся від довкілля. Але невблаганний в своєму плинові час ставить вимоги ширити правду. Даремними були старання московської воші (вітання від Петлюри), а галас поки-що незаспиртованих експонатів кунсткамери підлягає поборенню. Національну ідентичність творять пам`ять та свідомість власного коріння. Дух і вклад Києва в світову культурну скарбницю визначали й визначатимуть українці, а не нащадки приблуд зі злосмердючих московських боліт. Нікчемне ім`я песиголовця нехай згине у пекельному вогні. Разом з породженою ним псевдолітературною блекотою.

Олесь Вахній

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.