Петриківський розпис є унікальним явищем, справжньою перлиною
народної творчості. Яскраві, квіти, соковиті ягоди, фантастичні птахи, цей
розпис не можна не впізнати одразу, його поціновувачі є у всьому світі, саме
тому звичайне село Петриківка Дніпропетровської області стало відомим
далеко за межами України.
Петриківський розпис зародився приблизно в ХVІІІ сторіччі, як
настінний розпис. Настінні розписи були дуже поширені в той час майже
всюди, де будівлі обмазували глиною і білили, особливо вони були розвинені
в Хмельницькій, Вінницькій, Одеській та Дніпропетровській областях.
Господині розмальовували здебільшого стіни хат та печі.
При цьому Дніпропетровські хатні розписи мали свої особливості, орнаменти були
досить дрібними, з великою кількістю деталей. Згодом деякі майстри почали
розписувати не тільки свої хати, а й сусідні, працювати на замовлення. Коли
попит на такі розписи виріс і майстрів, що мандрували, перестало вистачати
– виникла так звана ««мальовка»», тобто той самий розпис, що й на стіні,
тільки намальований на папері, який потім вішали на стіну. Розмір і форма
залежали від місця призначення, наприклад ті що прикрашали сволок,
робили у вигляді смужок, комин прикрашали ««мальовками» овальної форми
з квіткою в середині, іноді ті які були призначені замінити справжній килим,
або рушник. Такий «рушник» малювався на півпрозорому папері, на якому
зображався в дещо спрощеному вигляді орнамент кілкового рушника.
Цікаво описує це явище О.С. Данченко
«Та понад усе славилася Петриківка своїми яскравими, життєрадісними
«кальовками». Петриківчанки цілими лантухами носили їх на базар.
Найбільше мальовок продавали навесні, перед святами, коли всі білили і
оновляли свої хати. Петриківські базари в цей час – надзвичайне видовище.
Усіма кольорами райдуги розцвітали намальовані на папері великі й малі
квіти та цілі букети; ніби квіткові гірлянди, тріпотіли на вітрі вузенькі
паперові «стьожки» вкриті орнаментальними фризами, що їх клеїли на
горизонтальні виступи печі у кожній петриківській хаті; майоріли зубчасті
довгі розписані «лиштви», якими оздоблювали так звані зрубчики –
поперечні дошки стелі, від чого хата ставала особливо ошатною».
«Мальовки» малювали цілими сім’ями, дітей залучали до цього з самого малечку.
Одна з найстарших майстринь з Петриківки Параска Миколаївна Павленко (1881 -1983) мати двох заслужених майстрів народної творчості Віри Павленко та Галини Павленко – Черниченко розповідала, що коли у 20-х роках робила «стьожки» для печі, то вона сама, розмічаючи
орнамент на смужці паперу, малювала зелені листочки й стебла, старша Віра
виводила червоні квітки, менша Галя «затикувала» сині ягоди винограду, а
трирічний син Василько теж не сидів без діла – клав стьожки на черінь, щоб
сохли.
З часом «мальовки» перестають імітувати настінні розписи, стають
більш самостійними, набувають нових якостей, отримують самостійне
художнє значення і вже не прив’язуються формою до настінного живопису.
«Мальовки» поступово перетворюються на станковий декоративний розпис.
Серед майстрів того часу відомі Наталя Вовк, Параска Власенко, Ганна
Собачко, сестри Павленко, Надія Білокінь, Тетяна Пата.
Малювали в той час саморобною яєчною темперою, тобто соки рослин,
овочів, сажу, крейду змішували з жовтком, для того, щоб фарби були більш
стійкими, а вже пізніше майстри опановують нові матеріали – олійні фарби,
анілінові барвники, починають використовувати гуаш.
В якості інструментів майстри спочатку використовували пензлики,
зроблені з пір’їнок з крил курки, ними малювали тонкі риски, лінії та дрібні
деталі, а квітки малювали рогозом. З позицій сьогоднішніх смаків такі
малюнки можуть здатися грубуватими, але їх краса була в безпосередності,
живості малюнку, майстерності і вправності малювальниць.
Пізніше майстри почали використовувати «кошачки» – пензлики, зроблені з шерсті кота, які
дозволяють зробити найтонші лінії і досягти віртуозної майстерності.
Окрім настінних розписів і «мальовок», були і інші різновиди розпису
Олійними фарбами розмальовували і предмети повсякденного вжитку, меблі
– мисники, скрині, кінські дуги, сані, розписували дерев’яний посуд.
Наприклад, Тетяна Пата розписувала барабани віялок, сестри Павленко, а
також Марфа Тимченко розписували невеликі дерев’яні коробочки, які в той
час використовували як пудрениці. Іноді такі розписи були недовговічні,
оскільки їх писало прямо по дереву, без будь-якої ґрунтовки.
Після війни розписи олійними фарбами відновилися на професійній
основі і виконувалися майстрами з Петриківки на Київському
експериментальному кераміко-художньому заводі, тільки це був уже
підлаковий розпис на чорному фоні. А в 1958 році цех підлакового розпису
під керівництвом учня Тетяни Пати – Федора Панка відкрився і в самій
Петриківці в артілі «Вільна селянка». Тут художники звернулися до місцевих
традицій і почали малювати на зеленому, або вохристому тлі, так, як колись
раніше розписувалися скрині на Дніпропетровщині.
В колективі цього цеху крім Панка працювали й Іван Завгородній, Ганна Прудникова, Ганна Ісаєва-Пилипенко, Олександра Пікуш, Євдокія Клюпа, Зоя Кудіш, згодом
приєдналися Василь Бабенко Ганна Данилейко, Олександра Кушнір.
В тому ж 1958 році в Петриківці відкрилася філія Дніпропетровської
дитячою художньої школи, де Федір Панко почав викладати композицію
петриківського орнаменту, це вирішувало питання про підготовку молодих
кадрів. Таким чином колектив цеху підлакового розпису та учнів художньої
школи і став з часом основою колективу, що згодом розвинувся у фабрику
Петриківського розпису «Дружба». Цього ж року освоюється технологія
підлакового розпису на пресованих з тирси виробах. А згодом асортимент
виробів фабрики значно розширився і складався з більш ніж 60 найменувань :
тарелі, шкатулки, декоративні набори для кухні, вази, писанки, довбанки,
плакетки, тощо.
Петриківський розпис – це душа України.
Народне мистецтво, якому понад 500 років, зберігає славне козацьке минуле і є невід’ємною ознакою нашого часу, органічно доповнюючи безцінну культуру світу.
2012 р. Міністерство культури України визначило петриківський
розпис об’єктом нематеріальної культурної спадщини України. А 5 грудня
2013 р. в місті Баку (Республіка Азербайджан) на 8-й сесії комітету
ЮНЕСКО це самобутнє народне мистецтво було включене до
Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства.
