24 лютого ЖИТТЯ змінилося

24 лютого слова УКРИТТЯ, ТЕРОБОРОНА, ВИБУХ набуло іншого значення в житті українців.

Справедливе обурення громадськості списком осіб котрі отримали державні нагороди й відзнаки з нагоди 31-ої річниці незалежності, чільні місця в якому посіли блазні з «95-го кварталу» та одноденні вискочки себелюбці, і в якому годі відшукати імен дисидентів-політв’язнів та осіб котрі з кінця 80-их змагали з окупаційною системою й таки здолали її, з часом вилонить позитивні результати. Молюсь, аби це стало наслідком природного процесу осмисленого усвідомлення, і не спричиняло чергову «революцію».

Бойові дії на східних теренах України нині є головним центром оприлюднення і висвітлення, тож значний відсоток подій котрі відбуваються в тиловій частині залишаються поза увагою, або швидко забуваються. Великою помилкою є зведення справи захисту Батьківщини виключно до збройних ударів в районі прямого зіткнення. Віра, що несправедливість та негаразди з якими стикаємось нині не є вічними, а здоровий глузд здолає атавістичні залишки вже зниклої з карти світу «імперії зла», зобов`язали мене спочатку взяти до рук мікрофон, а потім сівши за клавіатуру комп’ютера викласти правду з вуст реальних свідків.

Вміння самоорганізуватися є чи не найголовнішою справою в часи викликів. Гадаю, читач зрозумів, що головним героєм даної публікації буде один з тих, хто в скрутний час без жодної допомоги владних чинників спромігся зібрати загін небайдужих та налагодити захист рухомого і нерухомого майна громадян столичного мікрорайону Микільська Борщагівка від притаманних часам безвладдя й дезорганізації, грабункам, актам насилля, руйнації інфраструктури, унеможливлення постання конфліктних ситуацій між різними групами громадян та проявів емоційних спалахів котрі можуть призвести до паніки.

Для початку, надам слово свідкам.

Цимбал Людмила Яківна, директор київської школи №281.

24 лютого, як і мільйони співгромадян, прокинулась від вибухів. Ані я, ані викладацький склад не були готовими до такого розвитку подій. Ми вірили в наші збройні сили, психологічно усвідомлювали ситуацію. Планували продовжувати учбовий процес в рамках дистанційного навчання.

Того ж дня, до школи почали прибувати потребуючі захисту й цікавитись змогою отримати прихисток в підвальному приміщенні, яке внесено на карту для довколишніх мешканців як бомбосховище. Благоустроєм (себто чистотою та водопідведенням і відведенням продуктів життєдіяльності) ми опікались самостійно і власним коштом. Я покладалась на викладацький склад.

Ввечері почали сходитись ті, хто прагнув перебувати в укритті в нічний час. Різні люди з різним складом характеру. Ми пускали всих, не лише родини учнів. Першого дня ми нарахували близько семисот осіб. Що робити, як їх утримувати від неконтрольованих спалахів емоцій – ми дійсно не знали, й не були готовими до багатьох ситуацій. Приходили незнайомі з документами котрі свідчили про їхню наркозалежність й вимагали для себе особливого статусу. Відразу з`явились особи котрі проголошували себе моїми помічниками.

Їх цікавило все.

Де розташовані вентиляційні шахти, як функціонує водопостачання, де виходи на дах… Нині, розумію що їхня мета була далекою від декларованої. Прибились «нечуючі», але їхня гіперактивість викликала підозру. Старшокласники повідомляють, що серед осіб котрі перебувають у сховищі є чоловік з краматорською реєстрацією який називає себе поліцейським, пред`являє жетон. Підозру викликав той факт, що жетон пластмасовий. Хто цей чоловік? Інший прийшов озброєним автоматом й повідомив що його прислали з Київського Політехнічного Інституту нас охороняти. Хто прислав, чому одного, він пояснити не зміг. Інший вимагав ключі від даху школи пояснюючи необхідністю з`ясувати наявність чи відсутність «міток». Всі ці дії насправді були елементом створення паніки. Спочатку серед тих хто переховується в школі, згодом серед мешканців мікрорайону, а зрештою і міста. Були досить дивні особи з дітьми і дитячими колясками. Жінки звернули увагу, що одна з прибулих геть неправильно пеленає дитину. Так ніколи не зробить люб`яча мати.

Хто ці люди?

Вони немісцеві, відповідали що втікачі. Складалось враження що це цілий загін акторів, котрі мали показово «радісно зустрічати» окупантів. Доречі, після того як ворог зазнав поразки, вони немов за командою залишили наше сховище. Що я повинна чинити в цій ситуації?Зверталась телефонними дзвінками до правоохоронців, але у відповідь чула що всі на захисті Києва, телефонувала в районний відділ освіти, і звідти також жодних порад і роз`ясень. Я зрозуміла, що потребую спроможних утримувати лад. Тішусь, що серед отримавших у нас прихисток більшість були адекватними, і саме вони порадили звернутись до посталої на районі самооборони.

Я реалізувала пораду, і не шкодую донині. Воїни ніде ще не оформленого загону добровольців досить швидко з`явились на наше запрошення, і завдячуючи їм, ситуація повернулась під контроль викладацького складу. Прибулих очолював Олег Граченко. Вольова людина. З`ясовуючи особи «глухонімих», в одного з них виявили саморобний вибуховий пристрій. Знаючи про неспроможність органів правопорядку належно відреагувати, Олег (та й то, не відразу) домігся прибуття працівників Служби Безпеки, яким його і передали. Вже після очищення Київщини від окупантів, я довідалась що затриманий виявився ворогом.

Зі з`явою тероборонівців значна частина проблем лягла на їхні плечі. Завдячуючи їм ми налагодили контакти з волонтерами котрі допомагали харчами, білизною, теплими речами.

Ольга (прізвище просила не вказувати, але контакти особи наявні)

Я мати вісьмох дітей. 24 лютого, після оголошення владою страшної правди, зібрала дітей і відвела до підвалу нашої дев`ятиповерхівки. Там зібралось чимало сусідів. Прислухались до вибухів. В очікуванні невідомо чого минуло два дні. Нас знайшли чоловіки й парубки котрі здійснювали огляд нежитлових приміщень. Виявилось що це тероборонівці. Їхній керівник, Олег Граченко відразу наказав доправити мене й дітей до укриття в школі. Там для найменших знайшли чисту білизну, решту нагодували гарячими борщами. На жаль, до цього про сховище в школі я не знала. Хочу засвідчити, що всі тероборонівці були місцевими, моїми сусідами. Для мене вони нині найкращі і найнадійніші.

Олександр Приходько (член ТРО)

Нас ніхто не збирав і не скликав. Ми не мали зброї. Гуртувались за місцем проживання і знайомством. Хтось приходив з мисливською рушницею, хтось з лопатою або сокирою. Спочатку з сміттєвих баків виставляли блокпости, оскільки надійшла звістка про з`яву ворожої техніки в околицях Києва. Майже відразу серед нас знайшлись наділені вмінням керувати й зорганізовувати. Певно природня харизма й життєвий досвід давали їм право брати на себе керівництво ситуацією. Але ми бачили результат, розуміли що крім нас ніхто не утримуватиме лад довкола будинків. Це давало сил, мотивувало й сприяло самодисципліні та послуху тих, хто взяв на себе відповідальність керівництвом ситуативно посталого загону тероборони. Керував нами Олег Граченко. На перших порах жодної підтримки з боку правоохоронців ми не мали. Де вони в той час були – я не знаю. А укладати контракт мені запропонували лише наприкінці березня.

Кирилова Вікторія (приватний підприємець)

Хлопців з нашої тероборони я бачила з перших же днів. Олег наказав взяти під захист будівлі (малі архітектурні форми) аби ніхто не знищив і не привласнив майно. Я почала готувати харч й роздавати його потребуючим. Тероборонівці допомагали доправляти його людям з інвалідністю, пенсіонерам, охоронцям блокпостів. Потім, коли в мене вже закінчувались кошти для придбання харчів, звели з волонтерами, котрі забезпечували найнеобхіднішим. То був час коли всі мусили єднатись перед наступом небезпеки. Але я не забуду ті часи. В нас на районі в ті дні жодного грабунку, жодної гучної крадіжки, жодного ушкодження майна підприємців. І уявіть собі, що все це без участі правоохоронців. Де вони в ті дні були – не знаю.

Катеринна (бариста кав`ярні «KET.ONE»)

Мешкаю на іншому районі, тут моє місце праці. Зв`язок з друзями й колегами підтримувала в телефонному режимі. Знаю що в моїй кав`ярні відпочивали тероборонівці, її відчинили для них з мого дозволу. Зможете повірити? Нічого не зникло. Ані горнятко для кави, ані пляшка з алкоголем. Знала ще до того як змогла прибути до місця праці, що Олег очолював всих хто добровільно взялись захищати порядок. Йому найбільша, але й іншим також велика подяка за врятоване від грабунків або погромів майно. Та зрештою, і всим хто в ті дні та ночі не спав також.

Оксана (приватний підприємець ринку «Дніпро»)

Першого ж дня не всі підприємці вийшли на місце праці. Їх можна зрозуміти: хтось евакуйовував родину, інші просто не мали змоги дістатись до місця праці. Що робити? Охоронців залишилось близько половини, всі неозброєні. Дивним чином зникли правоохоронці, й ми усвідомлювали загрозу майну і краму. Дякую керівництву місцевої самооборони. Олег не лише забезпечив охорону майна, а й продаж продукції тими, хто живучи поруч мали змогу з`являтись на місце праці. Нехай їх було менше половини, але для мешканців мікрорайону це було свідченням того, що життя не спинилось, і є підстави очікувати кращих часів. Так і сталось. Ми нічого не відбудовували і не відновлювали. Не насміхайтесь, але я пишаюсь тим, що маю серед сусідів таких харизматичних людей. Вони захистили не лише нашу власність. Прикро інше: покликані нас захищати (поліція) в тяжкі хвилини зникли. Нині, вони героями себе проголошують, а ті хто не злякався в тяжку годину, чомусь опинились осторонь визнання й вшанування.

Причиною написання даної статті є прагнення відшукати справедливість в нашому зраненому війною суспільстві. Журюсь, що ганебна практика використання посадового становища задля задоволення особистих амбіцій та забаганок донині не віджила. Прикро, але серед вшанованих київською міською владою в дні святкування Дня Незалежності (24-те серпня) та Дня Територіальної Самооборони (перша субота жовтня) імені Олега Граченко (а хіба лише одного його?) годі відшукати.

автор: Олесь Вахній