Війна… П’ять літер, котрі поєднавши в одне слово коротко і поверхово інформують про смерть, руйнації, несправедливість та трагедію мільйонів. Вона зруйнувала наміри і мрії, позбавляє життя й утримується на тілі українського народу впродовж довгого часу глибокою раною. Вирушаючи у завойовницький похід, ворог ставив за мету остаточно знищити українців, оскільки наше існування було доказом фальшивості штучних міфів про «унікальність, могутність та особливе призначення (місію) в світі» займанців-окупантів. Плануючи розподілити нашу Батьківщину на губернії на округи, кремлівські очільники не врахували найголовнішого: прагнення автохтонів самостійно визначати власне буття та майбутнє. Для нас, чеснота бути господарем у рідній хаті (себто на власній землі) не є пустопорожнім дзвоном. Новітні ординці розраховували на зденаціоналізованість, прояви ностальгії і рудиментів часів монархічної та комуністичної окупації, неспроможність самоорганізуватись та реальність відмови від внутрішніх чвар і амбіцій громадських діячів й очільників політичних середовищ. Відкинутий слугами лукавого камінь виявився наріжним. Розуміючи мету і прагнення завойовників, українці спромоглися протиставити навалі самодисципліну й жертовність. Це мотивує і зміцнює мільйони, адже підлість, брутальність, зло й несправедливість не є всемогутніми. Історичні перипетії дуже часто були не прихильними до України, проте нинішній (дійсно не радісний) стан речей таки дарує підстави для оптимізму.
Мерзенний злочин, яким є нічим не спровоковане і цілковито не виправдане застосування смертоносної зброї обурило світ й озлобило українців. Від самих перших хвилин ворожої навали, світова громадськість дала чітку, принципову і недвозначну оцінку свавіллю вбивць та варварів. Вона зафіксована, свідчить про людяність і солідарність, та зміцнює кожного українця. Але невблаганний в своєму плинові час зобов’язує до визначення з пріоритетами, а благородні слова потребують дієвого підкріплення. Тішусь, що доля дарувала нагоду стати свідком багатьох проявів небайдужості до долі українців. Наразі, мова про один з них.
Гуркіт обстрілів та вибухи на вулицях розсташованої по обидва береги Дніпра столиці, не став причиною для викладачів та вихователів Центру соціально-психологічної реабілітації дітей №1 м. Києва відмовитися від фахових зобов’язань та функцій. Доля і навіть життя беззахисних вихованців (а це діти зі складною долею, батьки більшості з них є позбавленими батьківських прав) залежала від настирної принциповості та рішучих дій. Завдячуючи наполегливості, належному розголосу та безугавному нагадуванню Національною соціальною сервісною службою України та Службою в справах дітей та сім’ї м. Києва, до світової громадськості було подано інформацію про необхідність людяності стосовно потребуючих захисту. І світ не залишився байдужим до страждань і долі українських дітей котрі ховались в бомбосховищах. Вже наприкінці лютого 2022-го року (себто по кількох днях після початку неоголошеної війни), представниками міста Вуперталь (земля Північний Рейн Вестфалія, Федеративна Республіка Німеччина) було повідомлено про готовність прийняти сотню українських дітей та супроводжуючий їх виховний персонал. Заповідь любити ближнього в данім випадку наповнилася реальним змістом.
Перші дні війни для вимушених втікачів навіки врізалися в пам’ять переповненими шляхами вимушеної евакуації. Віддаю належну шану всим причетним (волонтерам, апаратникам Київської Міської Державної Адміністрації та Національної Соціальної Сервісної Служби, керівництву Укрзалізниці) котрі вже першого березня спромоглися організувати виїзд вихованців Центру Реабілітації. Канва причин та подій, рівно як і шлях та перипетії з часом стануть причиною постання цілого тому роздумів і спогадів. Але це справа майбутнього. А тоді… В звичайному плацкартному вагоні вмістилося більше ста двадцяти осіб. Вже в часі від’їзду ворожа ракета вибухнула поруч з залізничним вокзалом, в часі шляху до кордону виховники переймаючись дітьми й не маючи місця для спочинку знайшли в собі сили відмовитися від сну на кілька діб… Все це ще очікує на фіксацію в літописах, і з часом (а він обов’язково настане) буде доказом нашої духовної могутності та потужної внутрішньої мотивації.
Сповідування закону доброти зобов’язує і жити згідно його вимог. Німеччина зустріла українських дітей гостинно. Трьохповерхова будівля з багатьма зручностями, увага з боку міського керівництва (як приймаючої сторони), належне медичне обслуговування, екскурсії, шкільне навчання, бібліотека з україномовною літературою (себто дієве переймання справою збереження національної ідентичності). Нехай вдячність дітей відданим справі захисту та підтримки постраждалих від війни (мова йде про бургомістрат, Службу у справах дітей міста, організацію SKJ) воздасться їм сторицею.
10-го лютого, в гостинних стінах наданих керівництвом м. Вуперталь, на запрошення музичного керівника на волонтерских засадах Центру соціально-психологічної реабілітації дітей №1 Олександра Мілевського, відбувся концерт українських виконавців. Електронно-акустичний інструментальний гурт «ChellovechnoBand» радував дітей адаптованою до сучасних ритмів класикою (електровіолончель та синтезатор), а підприємець та оперний співак, випускник італійської Accademia D`Arte Lirica Osimo Сергій Іванчук, котрий з перших же днів війни евакуйовував українців з Харкова й отрмавши поранення, завдячуючи програмі «Лікарі без кордонів» пройшов лікування й отримує нині реабілітацію в Німеччині, не зміг відмовитися від нагоди подарувати дітям радість. Для них, також вимушених тимчасово шукати прихисток, це було справою долучення до нашої перемоги котра кується великими та малими справами.
Щастя не обмежується матеріальною насиченістю. Як і в кожній українській громаді, дійство розпочалося з виконання національного славня. Прикладені в часі його виконання долоні до серця свідчили, що слова й мелодія викликали непідробні емоції, мали в собі конкретний глибинний зміст й не були для них беззмістовно-буденною формальністю. Потому, розпочалась година позитивних імпульсів та емоцій, духовної насолоди і навіть танків. Що може бути кращим, аніж нагода в нехай і гостинній чужині торкнутися рідного? Такого, що зміцнить віру в небезнадійність нашої боротьби, не залишить байдужим, підбадьорить, викличе зцілюючі душу спогади й впевненість в перемозі.
Олесь Вахній
представник БФ «Департамент Військових Волонтерів» в Німеччині