Конституційна реформа. Останнім часом у ЗМІ та серед політиків в Україні активізувалася тема Конституції. Йдеться про реформу чинної Конституції, про поправки до вже діючого Основного Закону. Звісно, держава розвивається, триває подальше становлення українського політикум. Зовнішня політична кон’юнктура вимагає постійного аналізу правового поля і, сказати б, приведення інструментарію до вимог часу.
У процесі визрівання суспільства, його політичної структуризації, дуже важливо, щоб правовий інструментарій встигав, щоб суспільство не стояло на перехресті без правил поведінки. І тому варто ці правила формувати превентивно, наперед. По суті, ініціатива Президента щодо корекції Конституції є своєрідним кроком у напрямку продовження тієї конституційної реформи, якою, власне, завершилась Революція Гідності.
Тепер, коли виникає дискусія, Президент як ініціатор законодавчих процесів, а водночас національний лідер, зобов’язаний, умовно кажучи, “нав’язувати” певну ініціативу українському політикуму, групам, кланам, партіям. Суть цієї ініціативи – збурювати внутрішньопартійні дискусії для того, щоб таки знайшлися певні точки погоджень, до яких і приходити.
Суть президентської ініціативи в тому, щоб викристалізувати п’ять найважливіших тез – державний устрій, форма самоврядування, модель виконавчої влади, як вона буде призначатись і під ким вона буде. Важливо, що такі дискусії сіють точні зерна. П’ять тем окреслилось, значить на них варто будувати майбутнє.
Конституційна реформа принципова річ у випадку Конституції – Президент не переглядає моделі державного устрою, тобто говорить про парламентсько-президентську республіку. В президентських ініціативах є лише вимога чітко обумовити параметри впливу й відповідальності: якщо Президент відповідає тільки за оборону і за зовнішні стосунки, значить ці його обов’язки мають бути чітко обумовлені.
Також чітко мусять бути обумовлені процедури, скажімо, розпуску парламенту. Чи може відбутися розпуск парламенту з політичних мотивів? Адже гарант Конституції мусить мати вагоміші, ніж адміністративні, важелі. Тобто, коли постає реальна загроза державності, то у Президента повинна бути реальна змога захистити Конституцію. Тоді перемогла політична воля. Проте, для стабільності системи потрібен інструментарій, тобто чіткі критерії, керуючись якими Президент може розпускати парламент.
Одним із можливих інструментів для пригальмування антиконституційних кроків може бути верхня палата парламенту. Але принцип її формування мусить ще й бути певною моделлю наведення справедливості.
Що таке нинішній парламент?
Є кілька регіонів, які представлені по 40-80-100 осіб Верховній Раді, а є області, які представляють 5 осіб. І це важливі області, наприклад, Черкаська, яка є лідером з виробництва в Україні, проте реального лобі в парламенті вона не має.
На яких принципах має формуватися друга палата? Чи її мають призначати якісь загальні збори області, чи варто обирати депутатів на прямих виборах? Але якщо це будуть прямі вибори, то депутати до верхньої палати повторять успіх політичної сили, що перемогла у нижній палаті. Тому жодного стримуючого фактора, ніякої системи рівноваги верхня палата у такому разі не сформує.
Для держави важливо, щоб не тільки інститут Президента був єдиним важелем, який зупинятиме асистемні кроки, а мусить бути певний дубляж. Є Конституційний Суд, але потрібні ще й інші інститути, які стоятимуть на сторожі і конституційних прав, і цілісності держави. Важливо дискутувати, які це мають бути інститути. У кожному разі, Президент залишається верховним гарантом Конституції, проте перед тим, як він поставить крапку, мусять сказати своє слово ще якісь органи.
Що буде, коли, наприклад, Конституцію писатиме Кабінет Міністрів? Вони напишуть закон під прем’єрську республіку. Верховна Рада – під парламентську республіку, а секретаріат Президента – під президентську республіку. Залишилося тільки звернутися до урків, і вони напишуть ще конституцію урківської республіки
Взагалі-то можна змінити політичну систему, але не зміниш народ.
Процес змін, попри демократизацію центру і цілеспрямовану кадрову політику, попри наявність у багатьох місцях доволі демократичних голів адміністрацій, які шукають способу, як активізувати економіку на місці, інвестиційний процес, соціальне життя, триває надто повільно. Децентралізуйте економіку – і в області повернуться кадри, мізки, які і зроблять успішну економіку на місцях! Нині всі, хто може робити фінанси, заробляти гроші, всі сидять в Києві, бо така модель держави. Якщо ми децентралізуємо її, по-перше, Київ відпочине, а, по-друге, з’являться реальні гроші у регіонах. А інакше уже невдовзі усе поглинуть три-чотири монстри: київська, харківська, дніпропетровська і донецька промислово-політичні групи проковтнуть Полтаву, Чернігів, Вінницю тощо. І тоді вистачить сформувати не 27 адміністративних одиниць, а всього лиш п’ять, і тоді вже можна навіть говорити про федерацію, що є загрозою для України.
Взагалі-то сприйняття будь-яких політичних рішень формує вузький прошарок політично активного населення, десь 3-5%. Натомість результат референдуму щодо Конституції доволі передбачуваний. Якщо його, припустимо, провести з приводу моделі, якою має бути держава, – президентська, чи парламентська, – то українці, які звикли до персоніфікованої влади, проголосують за президентську республіку.
Соціологія соціологією, а фактично підтримка людьми будь-якої політичної ініціативи упирається у те:
1. Хто її ініціює?
2. Чистоту помислів ініціаторів.
Якщо за змінами стоїть будь-яка матеріальна зацікавленість, черговий перерозподіл майна, люди в це не повірять. Якщо ж це робиться з чистими помислами, то це завжди буде підтримка.