Журналістика – це не професія. Знаю, що хтось не погодиться, але. Це стиль життя. Вона не працює з 9 до 18. Тут не можна прийти в офіс, бахнуть кави, сходить на обід з колегами і за 10 хвилин до кінця робочого дня звалить у бар пити пиво. Ні. Журналістика не буде чекати, поки ти доїш свій круасан і доп’єш лавандове єблачіно (дякую Євген Спірін за цю назву).
Журналістика – це засинати й просинатися з новинами. А іноді – й ставити їх у стрічки новин посеред ночі, бо почалася війна/революція/на землю летить метеорит.

Це сотні й тисячі кілометрів, які ти проїхав і пройшов. Іноді навіть там, де доріг немає і бути не може. Іноді навіть через прострілювану територію.

Це сотні людських історій. Веселих і не дуже. А в останні місяці – жахливих, схожих на нічний кошмар, який навіть уявити тяжко. Але – важливих. Бо кожна, бляха, кожна історія має бути почута. Не можна мірятись горем. Не можна забивати на когось, бо він вийшов живим з окупації, а комусь відірвало ноги. Це не журналістика, це їбучий гайп і смажені факти.

Журналістика – це ПРО людей і ДЛЯ людей. Не для власників медіа, не для колег, не заради визнання чи нагород. Не заради власного его.

Журналістика, часто, це про відсутність особистого життя. Бо ти можеш не з’являтися вдома тижнями, а то й місяцями. Поки ти катаєшся по відрядженнях – від тебе йде чергова дівчина, твоя мама забула, як ти взагалі виглядаєш, а у твоїх друзів народилися діти.

Журналістика – це коли ти думаєш у першу чергу про заряджену камеру й батареї до неї, про ноут, блокнот і ручки. А вже потім – чи був у тебе сніданок. Але снідати дуже важливо. Бо хто його знає, коли може бути обід.

Журналістика – це нервовий сон з увімкненим телефоном, хоча й не завжди. Бо коли щось станеться у чорта на рогах – ти маєш туди потрапити.

Врешті, журналістика – це про стиль життя.

Бо ти не можеш інакше. Ти можеш не ходити у відпустку роками й не мати вихідних. І тобі ок. Тому що ти не сприймаєш це, як звичайну роботу. Це хобі, за яке іноді платять зарплату.

В української журналістики купа проблем, про них багато говорять. Олігархи, які володіють медіа, відсутність нормального ринку, інституту репутації. Врешті, у нас досі всілякі голованови й діордіци працюють у медіа. І вони теж типу як журналісти (ні). Але поруч із ними є сотні крутих репортерів, аналітиків, новинарів, які чесно роблять свою роботу. Не рівняйте всіх під одну лінійку.

Нас не всі люблять.

Нам не довіряють. Перше питання, яке тобі ставлять пересічні люди, коли чують «я журналіст» – «а с какова канала». Ну або «на каво вьі работаете». Це дуже бісить. Бо журналістика – це не лише про телебачення. Є газети, журнали, радіо, онлайн-ЗМІ, врешті. Журналістика – це не лише про піар власників ЗМІ (привіт фонду одного відомого олігарха). Це сотні чесних і сміливих колег, які працюють попри проблеми в особистому житті (бо його майже нема), з грошима (бо зарплати журналістів не такі захмарні, як вам здається), попри оцю забиту й ненависну фразу «це ніхто не читатиме».

Сьогодні колег нагороджували орденами в Офісі президента. Не всі змогли приїхати, бо вони десь далеко. До цього можна по-різному ставитись. Навіть розказати, що вони продалися владі, що вони толерують свято, започатковане Кучмою, що вони не журналісти взагалі. І знаєте що? Йдіть нафіг. Був дуже радий бачити колег-репортерів, які роками пишуть і знімають про важливі речі. І про війну зокрема. Вони робили це навіть у той час, коли війну не особливо згадували, уявіть собі (і так може бути з великою війною, яка точиться зараз). Вони на ці нагороди заслуговують. Бо вони круті. Бо репортери – це такі собі чорнороби професії. Бо журналістика робиться ногами. І ці нагороди – не про прихильників двох президентів. Президенти у нас, на відміну від росії, змінні. Це про визнання їх роботи і їх внеску у професію.

А ще, будь ласка, згадайте сьогодні про тих, кого уже немає. Про тих, кого забрала війна. Наприклад, про Сергія Ніколаєва. Про Макса Левіна. Про Олександра Махова. Віру Гирич. Про тих, кого убили під час роботи й тих, хто пішов воювати, бо не міг інакше. Вони щирі. Чесні. Справжні.

Дякую, що дочитали до кінця.

Зі святом!

Стас Козлюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.