ЛУК’ЯНЕНКО Левко Григорович (1927-2018) – правозахисник, політ. і держ. діяч. Доктор права Університету Альберти (Канада; 1993). Герой України (2005). Голова Асоціації дослідників голодоморів України (1994–96, 1998–2008).
Народився в с. Хрипівка (нині село Городнянського р-ну Черніг. обл.) в сім’ї колгоспників Григорія Максимовича (1905–83) і Наталії Олександрівни (1905–93). 1944 року призваний до Червоної армії. З жовтня 1945 до 1949 служив на території Австрії, 1949–53 – командиром мотоциклетного взводу в Нахічеванській АРСР (Азербайджан). 1953 став членом ВЛКСМ, потім – членом ВКП(б). Цього ж року закінчив вечірню офіцерську школу і поступив на юрид. факультет Московського університету. 1958 отримав диплом про вищу юрид. освіту й був направлений на роботу в Західну Україну. З вересня 1958 – пропагандист Рахівського (Закарпат. обл.), а згодом – Глинянського райкому Компартії України Львів. обл.
З часом змінив своє ставлення до політики партії. Від 1959 – адвокат Глинянської юрид. консультації. Цього ж року разом зі Степаном Віруном і Василем Луцьківим став організатором Укр. робітничо-сел. спілки (УРСС), написав її програму, обґрунтував у ній необхідність боротьби за самостійність України мирними засобами на основі Конституцій УРСР і СРСР, а також норм міжнар. права. 1960 обраний головою УРСС. У січні 1961 заарештований і у травні засуджений Львівським обласним судом до страти за “зраду Батьківщини”.
Перебував 72 дні у камері смертників.
Після того, як Верховний суд СРСР замінив смертний вирок на 15 років ув’язнення, відбував покарання спочатку в Мордовському концтаборі суворого режиму, потім – у Владимирській в’язниці, згодом – у ВС-389/36 (с. Кучино Чусовський р-ну Пермської обл. РФ). У січні 1976 після звільнення оселився в Чернігові, працював електриком у дитячій лікарні. Восени 1976 став одним із фундаторів Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (УГГ). У грудні 1977 заарештований за обвинуваченням в “антирадянській агітації і пропаганді”, 20 червня 1978 засуджений до 10 років тюрми і 5 років заслання. Йому інкримінувалась не лише діяльність в УГГ, а й виготовлення і розповсюдження статей: “Рік свободи”, (оприлюднена кількома європ. мовами), “Зупиніть кривосуддя”, “Проблеми інакодумства в СРСР” та ін.
Під час слідства оголосив голодування на знак протесту, відмовився давати свідчення зі справи і склав заяву про відмову від рад. громадянства. Покарання відбував у Мордовії та на Уралі, а заслання – у Томській обл. РРФСР. Там написав історико-філос. брошуру “Що далі “. Перебуваючи на засланні, заочно в березні 1988 обраний головою УГГ, яка влітку 1988 була перейменована в Українську Гельсинську спілку (УГС).
9 грудня 1988 звільнений, у січні 1989 повернувся в Україну. У квітні 1990 на установчому з’їзді Української республіканської партії (УРП) обраний головою партії, створеної з УГС. Від березня 1990 – нар. депутат України, член Комісії з питань законодавства і законності, заст. голови блоку опозиційних депутатів “Народна рада”, кер. фракції “Незалежність”. 1991 був канд. на обрання Президентом України та на посаду голови ВР. Співавтор Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990.
У травні 1992 – листопаді 1993 – Надзвичайний і Повноважний посол України в Канаді.
Через незгоду з політикою уряду подав у відставку. Очолив демократ. об’єднання “Україна” на виборах 1994. 1994–97 – президент Української ланки Всесвітньої ліги за свободу і демократію. 2000–02 – голова УРП, 2002 –05 – голова Ради старійшин УРП “Собор”. Нар. депутат України 1, 2, 4, 5-го скликань. 27 січня 2001 обраний дійсним членом Академії вищої школи України. Від 27 травня 2002 – член Нац. спілки письменників України. Нагороджений 1992 Почесною відзнакою Президента України, 2005 Л. присвоєно звання Героя України з врученням ордена Держави. 2007 нагороджений орденом кн. Ярослава Мудрого 5-го ст.
Левко Лук’яненко автор брошур і книг: “Сповідь у камері смертників” (1991), “Вірю в Бога і в Україну” (1991), “Не дам загинуть Україні!” (1994), “Народження нової ери” (1997), “На землі кленового листу” (1998), “Маршал Жуков і українці в Другій світовій війні” (2000), “Національна ідея і національна воля” (2003), “Незнищенність” (2004), “З часів неволі: Сосновка-7” (2005), “Народження нової ери” (2007) та інших.
До свого 90-річчя він не дожив кілька місяців. Та, попрощавшись, ми, українці, пам’ятаємо про нього і його досягнення в боротьбі за Незалежність України!